В одній із найяскравіших сцен оригінального «Парку юрського періоду» ділофозавр розпускає гребінь навколо шиї й плює з пащі смертоносною отрутою. Але чи справді існували отруйні динозаври? Портал popsci.com з’ясовував це питання.
У 2009 році науковці припустили, що синорнітозавр — маленький пернатий хижак із Китаю крейдового періоду — міг бути отруйним. Дослідники помітили борозенки на його зубах, через які, ймовірно, подавалися токсини. Спершу ця заява привернула увагу медіа, проте подальші наукові праці поставили теорію під сумнів.
Сьогодні більшість палеонтологів сходяться на тому, що науці бракує переконливих доказів отруйності синорнітозавра. Хоч деякі фахівці й допускають можливість існування отруйних динозаврів як таких, достеменно відомо тільки про невелику групу доісторичних рептилій з отрутою — і в них не було характерних анатомічних ознак динозаврів.
Варто також розуміти, що отруйні тварини по-різному використовують органічні токсини. Одні, як-от жаби-дереволази, пасивно передають токсини в організм жертви через дотик. Інші — змії, бджоли чи павуки — мусять жалити або кусати, аби знерухомити або вбити здобич. Інакше кажучи, перша група лише зберігає токсини у своєму тілі, а друга має спеціалізовані органи для їхнього виробництва та введення.
Коли йдеться про можливу отруйність доісторичних рептилій, палеонтологи зазвичай шукають найхарактерніші структури отруйних тварин — борозенки або трубки в зубах. Проте в деяких сучасних видів, приміром, у комодських варанів, немає таких помітних трубок, як у змій. Окрім того, у багатьох нинішніх рептилій отруйні залози розташовані безпосередньо під шкірою — тобто вони просто не збереглися б як скам’янілості. Отже, є ймовірність реального існування отруйних динозаврів, але наука фізично не спроможна це довести.
Скажімо, на теренах Північної Америки в пізньому тріасовому періоді (220 млн років тому) жила рептилія на ім’я уатчітодон, у якої були характерні структури для введення отрути — точнісінько як у сучасних змій. Порожнина в основі зуба, закрита трубка, маленький отвір на кінці. Та до палеонтологів дійшли тільки зуби цієї тварини; без інших решток неможливо точно визначити, яке місце у родовідному дереві рептилій вона посідає. Тому уатчітодона теж не можна назвати отруйним динозавром.
У динозаврів, попри їхню неймовірну різноманітність, завжди є спільні характеристики скелета. Наявність або відсутність цих характеристик дає змогу відрізнити скам’янілість рептилії від динозавра. Наприклад, лапи динозаврів розташовані прямо під тулубом, що дає їм змогу тримати постать прямо. Натомість у більшості рептилій лапи — по боках тулуба, а тіло лежить паралельно до землі.
Так, вид Microzemiotes sonselaensis з мезозойського періоду мав ознаки отруйної тварини, причому він мешкав за часів динозаврів. Утім, його спорідненість з іншими рептиліями важко встановити за збереженими рештками. А ось місце Sphenovipera — іншої ранньої отруйної рептилії — визначити можна: вона належала до родини рептилієподібних туатар, що жили на скелястих пляжах Нової Зеландії.
Хоча всі сучасні отруйні рептилії згруповані в кладу Toxicofera, тварини, чиї скам’янілості знайшли палеонтологи, не вписуються в цю категорію. Ймовірно, наявність отруйних структур у безлічі груп свідчить, що рептилії еволюційно виробляли отруту кілька разів — так само як риби, ссавці та багато інших тварин.
То який же вердикт щодо отруйних динозаврів? Вони могли існувати, але ніхто не спроможний підтвердити це напевне. Приміром, серед сучасних птахів — далеких нащадків динозаврів — узагалі немає отруйних видів. Принаймні технічно. Проте є ті, що вміють використовувати отрути для самозахисту: новогвінейські пташки питаху зберігають токсини з’їдених комах у всіх частинах тіла, навіть у кістках і пір’ї. Причому вони досить токсичні, щоб один дотик спричинив у людини подразнення шкіри. Можливо, й деякі динозаври володіли подібними здібностями.